Князі Київської Русі

Історія впливає на формування людської особистості, її основи закладають люди, які присвятили своє життя історії – це історики. Влучно буде поставити сюди цитату, яка охарактеризує все вище написане: «Світ не пізнаєш, не вивчивши своєї історії, свого краю, своєї батьківщини, своєї землі». Хочу відійти від усіх легенд, казкових уявлень і зосередити вашу увагу на правдивій історії нашого краю, щоби ми знали своє, і жили за своїми правилами, а не за тим, що нам говорять наші суперники, заздрісники, вороги...

Важливою складовою зміною устрою тутешнього життя вплинула поява варягів на середньому Дніпрі. Варяги, або як звиклось говорити, скандинавські кочівники, які плили із Скандинавії по Дніпру до Константинополя, наймалися у військо з метою особистого збагачення, служити охороною до двору візантійського імператора, та князівській дружині новгородських і київських князів ІХ-ХІ ст. Міста, які були розташовані між Дніпром і Десною, стають політичними центрами, а це означало що племена стають вже не передовими, і поступаються вже інтересам державним. На берегах Дніпра легко клалися інтереси слов’янської держави, бо основа для її початку була закладена тут вже дуже давно.

Центром її стає величний Київ (зараз столиця України, і одна з найбільших і найстаріших міст Європи). Першим князем був Олег (879-914) вже помаленьку вводив літописні традиції, і увійшов у них як щасливий переможець у походах й талановитого полководця (згадайте його походи на Царгород). Він не легковажив владою, а навпаки – прагнув віднайти нові способи її посилення. Його договори з греками були надзвичайно вигідні для Русі, які дали нам право торгувати з греками без мита.

Візантія на відкуп мала сплатити кожному руському воїну по 12 гривень і чималу данину руському князеві, а також найвпливовішим князям східнослов’янських племен, які корилися Олегові. Все це дає підстави говорити що Олег зумів підняти рівень своєї держави і тим самим створив цілу наукову плеяду. Візантійці зобов’язувалися утримувати руських купців у своїй столиці – Константинополі протягом шести місяців, ходити по Царгороді у супроводі грецьких урядовців, договори про померлих на грецькій землі, дозвіл служити русинам у візантійському війську, а також споряджати всім необхідним на зворотному шляху. Умови угоди 907 р. були уточнені в 911 р. – після нового Олегового походу.

Тут ця угода має винятково-важливе значення, адже засвідчує міжнародне визнання Руської держави. Ось чому вчені застосовують назву «Київська Русь» саме від початку 10 ст.

Наступниками Олега був князь Ігор (914-945), який продовжував об’єднання племен і робив нові походи на Царгород, він ввів ще багато торговельних угод, які пом’якшували життя русинів і робили їх більш вільними. Як і Олегові, йому довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен.

Воєнні заходи Ігоря аж ніяк не свідчать про його виняткову войовничість чи жорстокість. Такими були закони тогочасного життя, згідно з якими право на володарювання треба було доводити силою. Виявом відносин між володарем і підлеглими було полюддя та збір данини. На Русь значною мірою поширилась візантійська культура. Найбільша гордість давньоруської літератури, одна з найвидатніших пам’яток світової культури – «Слово про Ігорів похід» .

Надзвичайно розумна жінка Ігоря – Ольга, приймає християнство на Русі, будує відносини із Оттоном Великим (засновником й першим імператором Священної Римської Імперії з 962 року), маючи на меті отримати єпископа із Заходу, вирішує сама їхати в Царгород (957 р.) Більш детально про її похід можна прочитати у Констянтина Порфірогенета (автора творів, що містять важливі відомості про русько-візантійські відносини 10 ст.), найвідоміший його трактат «Про управління імперією» (складений в 943-953) містить багато цікавих відомостей про слов'ян і печенігів, географію та історію Київської Русі). По смерті Ігоря, який був убитий деревлянами, через високі податки, данину для князівства, через яку люди збурилися і казали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не уб'ють. Так буде і з нами, як його не вб'ємо, то нас вигубить». Тож зловили його під городом Іскоростенем, між двома стовбурами нагнутих дерев, прив’язали і відпустили. Літопис подає смерть Ігоря на 945 рік. Керування державою на деякий час бере Ольга (945-957), яка за цей час відіграла велику роль у керуванні державою і політикою зокрема. Ольга вперше в історії Руської держави вдалася до заходів, що передбачали ліквідацію місцевих княжінь: вона скасувала правління древлянського князя Мала, підпорядкувавши древлянську землю безпосередньо Києву. Вона зуміла впорядкувати збір данини, аби запобігти в майбутньому спалахам невдоволення, подібним до тих, унаслідок яких і загинув її чоловік.

Вирушаючи до Царгорода (957 р.), княгиня Ольга прагнула поновити мирну міждержавну угоду між Руссю та Візантією – адже за звичаями тих часів угода діяла доти, доки живими були володарі, що її уклали. Смерть князя Ігоря й спонукала Ольгу вирушити до Константинополя за новим текстом договору. Та, напевне, укладено його не було. І відносини Русі та Візантії стали прохолоднішими.

Син Ольги й Ігоря Святослав (957-972), після смерті його батька Ігоря йому було 13 років, і керування державою на короткий період перейняла його матір Ольга, коли він здобув відповідного віку, керування державою перейшло у його руки. Він став руським діячем, політиком, завойовником, проте залишався язичником все своє життя. Багато завоював земель, але приніс для Русі і деякі незручності, поневолених тримав в степах між нижньою Волгою і Доном, а утримання їх було не з дешевих, появляються печеніги, які скориставшись відсутністю великого князя та його дружини, напали на Київ і деякий час утримували його. Проте Святослав здобувши перемогу в Болгарії, бачив її як нову столицю, яка була багата на всякі овочі, срібло і золото, шовкові матерії, вино, мед і невільників. Він навіть казав: «Хочу жити над Дунаєм. Тут середина моєї землі, сюди зводиться всяке добро». Проте сам імператор Іоан Цимісхій, напав на нього, вдався до всіх дипломатичних заходів і вигнав ворогів з Фракії, перетнув Стару Планину і обложив фортецю Доростол (зараз Силистра) на Дунаї. У декількох важко проведених битвах Іоанн Цимісхій завдав поразки Святославу і змусив його відмовитися від його зазіхань на Балкани. В результаті Візантія отримала східну Болгарію і Добруджу, а сам Святослав коло Дніпрових порогів попав у засідку печенігів і був уражений смертю (972 р). Іншу версію вбивства запропонував відомий сходознавець Лев Ґумільов. Згідно з нею, змову влаштував старший син князя Ярополк, що, мабуть, стояв на чолі київських християн, і таким чином позбувся свого впливового супротивника.

Розповідається також про велике лихоліття Руської землі – наскоки хижих орд, що переросли у «війну без перерви», та внутрішнє безладдя в державі, яке настало внаслідок князівських міжусобних війн. Князям, що дбають лише про особисту користь і сваряться між собою за княжий стіл.

Наступником стає ще один син Святослава – Володимир Великий (980 –1015). (християнське ім’я Василь). М.С. Грушевський, професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради писав: «Часи Володимира Святого, або Великого були кульмінаційною точкою процесу будівництва, завершення, так би мовити, механічної еволюції процесу створення стародавньої Руської, Київської держави». Не можу з ним не погодитись, адже наводячи на приклади історії ми бачимо що це лице, гідне похвали, як роль однієї людини поширилась на всіх нас зокрема, не дарма його канонізувала православна і католицька церква.

Протягом володарювання Володимир підкорив Києву велетенські території, встановивши кордони своєї держави вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги на сході, Чудського, Ладозького та Онезького озер і Фінської затоки на півночі, Причорномор’я та Приазов’я на півдні. З огляду на територіальний поділ і скасування місцевої племінної влади це вже була не намріяна, а цілком реальна імперія – найбільша держава тогочасної Європи.

За своїм походженням Володимир був молодшим (позашлюбним) сином київського князя Святослава Ігоревича та Малуші, доньки древлянського князя Мала, а також онуком київської княгині Ольги. Він продовжував закріплення влади, а своїх синів закріпляв по важливих містах: старший син Ярополк посів престол у Києві, середній син Олег – в Овручі, а молодший Володимир посів престол у місті Новгороді. Але, оскільки Володимир був ще занадто молодим, Святослав призначив йому на допомогу свого вірного воєводу та дядька Володимира Добриню. Походження Володимира по матері оповите таємницею – якщо не для його сучасників, то для наступних поколінь. Він не лише Рюрикович, а й син рабині, «робичич», як заявила горда Рогніда (дочка полоцького князя Рогволода). Від Володимира у неї було кілька дітей. Їх син Ізяслав Володимирович став засновником полоцької лінії Рюриковичів. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона виїхала зі старшим сином Ізяславом у Полоцьку землю, де стала черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 року.

Головним ділом яке зробив Володимир – це прийняття християнства, яке датується за літописом 988 р. Хрещення Русі й організація церкви була ключова подія на цей час, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Утвердження християнства на Русі – тривалий та складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Володимирова імперія була несумісна із язичницьким багатобожжям. Для всієї держави мусив бути єдиний Бог, який своєю волею надав право володарювати київському князеві.

Не легко прийшлось київському князю, усі племена дотримувалися своїх звичаїв і традицій, вірили у своїх богів, які здебільшого були різними навіть у споріднених племен, різнилися мовою, побутом, а найвіддаленіші — способом життя. Тому Володимир нерідко хрестив мечем і кров’ю усіх поган, які не піддавалися волі князя. Багато говориться що християнство з поміж усіх релігій відрізнялося своєю пишністю, красою, тому воно було поза конкуренцією інших неправдивих віросповідань. Християнська проповідь лунала не тільки з Візантії, але і з Риму. Християнство зробило в самому Києві значні успіхи, ще за часи князювання Ігоря вже була побудована церква св. Іллі, а серед княжої дружини було чимало християн. Легенда Володимира «Про вибір віри» та послів, які вийшли за його наказом до різних народів (волзьку від болгар, чи жидівську від хозарів, чи римську від німців, чи грецьку з Візантії), аби ті на місці подивились яка віра краща. Вибір упав на Візантію. Не бажання упокорюватись Візантії, приймаючи від неї віру, Володимир вирушив на Хорсонес (Корсунь), що належав Візантії, здобув його у битві і висунув умови миру, щоб за нього було видано заміж візантійську царівну, сестру імператорів Василя і Костянтина. Цей шлюб спричинив хрещення Володимира в Корсуні, а потім і хрещення всієї Київської Русі. Великий князь розіслав по місту гінців із розпорядженням наступного дня прибути до Дніпра. Більшість киян разом із дітьми прийшли до річки та увійшли у воду. У присутності Володимира священики їх охрестили.

Запровадження державної релігії в Давньоруській державі вивело країну на міжнародний рівень та забезпечило успіх багатьох заходів зовнішньої політики руських князів. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу — «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Існують згадки й про те, що після прийняття християнства в характері самого Володимира відбулися великі зміни. Він зробився побожним, ласкавим, щедро роздавав милостиню, запроваджував школи, будував храми і став у повному розумінні батьком для своїх підданих. Він допомагав бідним, старим і калікам, сиротам і вдовам. Тому не дивно, що всі називали його Володимиром «Ясним Сонечком» та «Великим». За заслуги перед християнською церквою Володимир був прирівняний до сонму православних святих і прозваний «рівноапостольним».

Київ став багатим культурним містом, яке викликає подив чужоземних подорожніх, як, наприклад, у Тімтара Мезербурського (німецький церковний діяч і хроніст), який відвідавши Київ у 1018 р., оповідає про 400 церков, 8 базарів і велику кількість населення.

Володимир Великий провів реформу законодавства, доповнивши та пристосувавши «Закон Руський» до вимог його часу; започаткував карбування власної монети з зображенням Христа та князівської монограми у вигляді тризуба; розбудував та укріпив свою столицю – Київ. Саме за правління Володимира в місті було збудовано головний храм Русі – Церкву Богородиці або Десятинну церкву, розбудовано «місто Володимира» з князівськими палацами та громадськими будівлями.